Громадські активісти, які виявили бажання боротися з корупцією, більше не повинні декларувати свої статки. Суспільство має вірити їм на слово про «чисті руки», а держава — не обтяжувати обов’язками подавати декларації.

У 2017 році, коли парламент включив антикорупційних активістів у перелік суб’єктів декларування, це пояснювалося паритетом прозорості статків представників громадськості і тих, з ким вони борються. Адже висловлювалися підозри, що на цій ниві можна непогано заробити, зокрема, за рахунок грантів, не відображаючи ці доходи в деклараціях.

Проте, як зауважив Конституційний Суд, встановлення обов’язку звітувати для певного кола осіб та громадських об’єднань, які не здійснюють публічних владних повноважень або не фінансуються за рахунок бюджетних коштів, є «надмірним та таким, що непропорційно обмежують свободу політичної та громадської діяльності».

Як необхідність декларувати доходи впливає на громадську діяльність у рішенні від 6.06.2019 №3-р/2019 не пояснюється. А логіка Суду фактично ґрунтується на тому, що подібний обов’язок є «втручанням держави в особисте та приватне життя» активістів, надто обтяжливим для них, і в ньому «немає нагальної суспільної потреби». Тим самим судді КС запровадили доволі цікаву правову категорію оцінки законодавчих норм: є в них нагальна  потреба, чи ні. І тут же наділили себе правом давати висновок з цього приводу.

З огляду на це, а також на правову невизначеність спірних норм, КС визнав

неконституційними п.5 ч.1 ст.3, абз.3 ч.3 ст.45 закону «Про запобігання корупції», а також п.2 розд.II «Прикінцеві положення» закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо особливостей фінансового контролю окремих категорій посадових осіб». Тож громадські активісти можуть і надалі боротися із корупцією, не переймаючись, що можуть із обвинувачів перетворитися на підозрюваних.